22 жовтня 2015 р.
виповнюється 145 років від дня народження відомого
письменника і поета, першого російського лауреата Нобелівської премії з літератури, почесного
академіка Санкт-Петербурзької Академії наук Івана Олексійовича Буніна. Ім'я
Буніна відомо всьому світу, його твори входять до золотого фонду світової
літератури.
Письменник прожив довге життя, був
свідком трьох революцій. Після третьої - Жовтневої - не ухваливши її, емігрував
і довгі 33 роки, до самої смерті, провів далеко від Батьківщини. Його можна
назвати останнім представником тієї епохи в культурі, що її
ми називаємо класичною.
Пропонуємо цікаві факти з життя
письменника.
У віці 11 років майбутній письменник
вступив до
Єлецької
гімназії,
котру довелося кинути через п'ять років:
у батьків не було коштів на подальшу освіту сина. Повернувшись до рідного дому,
під керівництвом старшого брата Іван пройшов всю
програму гімназії, а згодом й програму
університету.
Іван Олексійович багато читав, займався
вивченням іноземних мов і вже в ранньому віці виявив талант письменника. Свої
перші вірші він написав у 17 років,
наслідуючи Пушкіна
і Лермонтова,
творчістю яких захоплювався.
Велику роль в житті і кар'єрі Буніна
зіграв Антон Павлович Чехов. Коли вони зустрілися, Чехов був вже
сформованим письменником і зумів направити творчий запал Буніна по вірному
шляху. Вони вели багаторічну переписку, і завдяки Чехову Бунін зміг познайомитися з
творчими
особистостями
- письменниками,
художниками,
музикантами.
У 1900 р.
була
видана
перша
розповідь Буніна під назвою «Антонівські яблука», що
пізніше стала
хрестоматійною.
Потім послідував збірник
«Листопад», а вже у 1903 р.
письменникові була присуджена Пушкінська премія. У цей час Бунін багато подорожує,
буває у Франції, Італії, Константинополі, на Кавказі.
Після Жовтневої революції письменник жив
в Одесі, вів щоденник «Окаянні дні» (частково
загублений),
що вражає пристрасним неприйняттям революційних змін.
Бунін вкрай негативно прийняв Жовтневу
революцію і на початку 1920 року емігрує до Парижу.
Там він вів активне соціальне
та політичне життя, виступав з лекціями, співпрацював з політичними організаціями. Саме в Парижі були
написані такі видатні твори, як «Життя Арсеньєва», «Митина любов», «Сонячний
удар» та інші.
У 1933 р.
письменнику була присуджена Нобелівська премія з
літератури з формулюванням «за суворий артистичний
талант, з яким він відтворив у літературній прозі типово російський характер».
У своїй промові Іван Олексійович зазначив сміливість Шведської академії, що
зробила честь письменнику-емігранту.
Присудження Нобелівської премії стало
величезною подією для письменника. Прийшло визнання, а разом з ним матеріальна
забезпеченість. Значну суму з отриманої грошової
винагороди Бунін роздав нужденним. Для цього була навіть створена спеціальна
комісія з розподілу коштів. Згодом Бунін згадував, що після отримання премії
йому прийшло близько 2000 листів з проханнями про допомогу, відгукнувшись на
які він роздав близько 120 тис. франків. А за
порадою доброзичливців вклав решту суми в якусь
«безпрограшну
справу»
і залишився ні з чим.
Під час Другої
світової війни Бунін категорично уникав контактів з нацистами і навіть переїхав
у 1939 р. до Грассі (Альпи), де і прожив
практично всю війну.
Іван Олексійович став першим з
письменників-емігрантів, якого стали друкувати в СРСР (вже у
50-х роках). Хоча деякі його твори, наприклад,
щоденник «Окаянні дні», вийшли тільки після перебудови. Йому
пропонували повернутися на батьківщину, але він відмовився - багато
в чому через гоніння на А. Ахматову і М. Зощенко.
Бунін був людиною палкою
і пристрасною.
Його перша любов Варвара так і не стала Буніну дружиною. Перший шлюб Буніна
також не приніс йому щастя. Його обраниця Ганна Цакні
не відповідала на його любов глибокими почуттями і не цікавилася його життям. Друга
дружина письменника – Віра -
пішла через зраду, проте пізніше пробачила чоловіка і повернулася.
Письменник не залишив
світові спадкоємця. Його перший і єдиний син захворів і у
5-річному віці помер від менінгіту.
В останні роки життя Бунін багато
хворів, але продовжував активно працювати і займатися творчістю. Помер він уві сні
з 7 на 8 листопада 1953 року в Парижі і був похований на кладовищі
Сент-Женев'єв-де-Буа.
И цветы, и шмели, и трава, и колосья,
И лазурь, и полуденный зной...
Срок настанет — Господь сына блудного
спросит:
«Был ли счастлив ты в жизни земной?»
И забуду я все — вспомню только вот эти
Полевые пути меж колосьев и трав -
И от сладостных слез не успею ответить,
К милосердным коленам припав.
Комментариев нет:
Отправить комментарий