Сонце і слово Івана Драча

       «Перо, мій скальпелю вогненний,

       Ти мій жорстокий лиходій,

       Мій дикий поклик цілоденний,

       Первоцвіт мій, перволюб мій».

   Ці слова належать найвидатнішому сучасному українському поету Івану Федоровичу Драчу, який 17 жовтня  відмічає  свій 80-річний ювілей.  Поет, драматург, есеїст, кіносценарист, перекладач і критик, який пройшов крізь феєричний злет шістдесятих, лауреат Шевченківської премії і Державної премії СРСР, кавалер ордену князя Ярослава Мудрого V ступеня і Герой України,  Іван Драч  став знаковою постаттю на зоряному небосхилі видатних діячів України.

   У літературі доби «шістдесятників» його поезія  наробила чимало галасу. За три десятиріччя літературної діяльності він видав кільканадцять збірок поезій, серед яких: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Шабля і хустина» (1981), «Теліжинці» (1985), «Чорнобильська мадонна» (1987), «Храм серця» (1988). Його твори виходили багатьма мовами світу. Адже  творчість Івана Федоровича — це постійний пошук, постійне новаторство:

  «Художнику немає скутих норм.

  Він — норма сам, він сам в своєму стилі…»

   У кінематографі саме за сценаріями Драча було створено низку справді культових фільмів — «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест». Проте, маючи стільки премій і нагород, Іван Драч не зупиняється на досягнутому, він продовжує писати вірші, виховує творчу молодь, займає активну громадську позицію і вже багато років очолює Конгрес української інтелігенції.

   Для того, щоб переконатися в яскравій обдарованості поета  просто прочитайте його   вірші, що співаються без музики, бо він сам і є музика, що написана словами.

Одягни мене в ніч,

одягни мене в хмари сині

І дихни наді мною

легким лебединим крилом,

Хай навіються сни, теплі сни лебедині,

І сполоха їх місяць

тугим ясеновим веслом.

Зацвіте автострада доспілими гронами,

Змиє коси рожеві

в пахучім любистку зоря.

З твого чистого ставу

між лататтям та Оріонами

Ти лебідкою плинеш у безкресі мої моря.

Одягни мене в ніч,

одягни мене в хмари сині

І дихни наді мною

легким лебединим крилом.

Пахнуть роси і руки.

Пахнуть думи твої дитинні.

В серці плавають лебеді.

Сонно пахне весло.

                           ***

Без  тебе  світ  —  це  тьмавий  морок. 

Без  тебе  не  біжить  вода. 

Без  тебе  кожен  камінь  —  ворог, 

Подушка  каменем  тверда. 

Без  тебе  сонце  —  повне  ночі, 

Без  тебе  ночі  —  без  кінця, 

Для  тебе  ж  ночі  я  доточую, 

Для  тебе  місяця  —  вінця. 

Без  тебе  небо  —  повне  криги, 

Стоять  в  душі  самі  льоди, 

Без  тебе  світ  —  це  ж  тільки  крихти 

Моєї  зимної  біди. 

Без  тебе,  що  мені  без  тебе  — 

Нема  мене  на  всі  світи… 

Тож  нахились  блакитним  небом, 

Тож  святом  сонця  освяти!..