Поет-герой Муса Джаліль

   Кожен народ пишається своїми видатними представниками. Без перебільшення можна сказати, що гордістю Татарстану є поет Муса Джаліль (Муса Мустафович Джалілов), якому 15 лютого 2016 р.  виповнюється 110 років від дня народження. На його віршах, пройнятих гуманізмом і мужністю, було виховане не одне покоління. Поезія Муси Джаліля, одухотворена високими людськими ідеалами, наповнена гарячою любов'ю до людей, знайшла дорогу до мільйонів сердець. Поета знають і шанують не тільки на батьківщині, але й в Європі, Америці та Азії.

  Доля поета-героя, що увічнила його ім'я, не перестає нас хвилювати і сьогодні.

  Я клятву дал – служить своей Отчизне,

  Пока живая кровь гудит во мне.

  Да если б ты имел и сотню жизней,

  Ты разве их не отдал бы стране!..

  Муса почав друкуватися, коли йому було всього  13 років.  Як поет він став відомий ще до війни. Їм були створені поеми, лібрето до оперних постановок, він збирався написати роман і кілька нових поем. Але війна перекреслила його плани.

  У 1941 р. Муса Джаліль пішов на фронт, де не тільки воював, а й був військовим кореспондентом. Після того, як потрапив  у полон у 1942 р., знаходився  у німецькому концтаборі Шпандау. Там організував підпільну організацію, що допомагала полоненим втекти. У тюремних катівнях поет-антифашист створив як мінімум 125 віршів, що після війни були передані його сусідом по камері на батьківщину. Ось лише один із них:

  Коль обо мне тебе весть принесут,

   Скажут: «Устал он, отстал, упал он»,

   Не верь, дорогая! Слово такое

  Не скажут друзья, если верят в меня…

  Ці рядки написані людиною, яка точно знала, що на неї чекає смерть. У світі немає аналога подібної поетичної творчості. Хіба що Юліус Фучик з його «Репортажем з петлею на шиї».

  Одиночна камера в'язниці Моабіт стала останнім притулком поета. Ні жорстокі тортури, ні обіцянки свободи, життя і благополуччя, ні камера смертників не зломили його волі та відданості Батьківщині. Тоді він був засуджений до смерті. 25 серпня 1944 р. гільйотина обірвала життя великої людини.

  У травні 1945 р. один з підрозділів радянських військ, що штурмували Берлін, увірвався у двір фашистської в'язниці Моабит. Там уже нікого не було - ні охорони, ні ув'язнених. Вітер носив по порожньому двору обривки паперів і сміття. Один з бійців звернув увагу на листок паперу із знайомими  літерами. Він підняв його, розгладив (це виявилася сторінка, що вирвана з якоїсь німецької книги) і прочитав такі рядки: «Я, відомий татарський письменник Муса Джаліль, Моабітський ув'язнений, якому пред'явлені політичні звинувачення, і, напевно, буду скоро розстріляний. Якщо кому-небудь з руських попаде цей запис, нехай передадуть привіт від мене моїм товаришам-письменникам». Далі йшло перерахування прізвищ письменників, яким поет посилав свій останній привіт, і адреса сім'ї.

  Так прийшла на батьківщину перша звісточка про подвиг татарського поета-патріота. Незабаром після закінчення війни кружним шляхом, через Францію і Бельгію, повернулися й вірші поета - два маленьких саморобних блокнота, що містять близько ста віршів. Ці вірші, названі «Моабітський зошит», отримали світову популярність.

  2 лютого 1956 р. за виняткову стійкість і мужність, проявлену в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, старшому політруку Мусі Джалілю посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу. А у 1957 р. за цикл віршів «Моабітський зошит»  він - перший серед поетів - удостоєний Ленінської премії.

  Пропонуємо вам два вірша поета, написаних у 1943 р., що, ми в цьому впевнені, читати неможливо без емоцій, вони нікого не залишать байдужими.

              Варварство

Они с детьми погнали матерей

И яму рыть заставили, а сами

Они стояли, кучка дикарей,

И хриплыми смеялись голосами.

У края бездны выстроили в ряд

Бессильных женщин, худеньких ребят.

Пришёл хмельной майор и медными глазами

Окинул обречённых… Мутный дождь

Гудел в листве соседних рощ

И на полях, одетых мглою,

И тучи опустились над землёю,

Друг друга с бешенством гоня…

Нет, этого я не забуду дня,

Я не забуду никогда, вовеки!

Я видел: плакали, как дети, реки,

И в ярости рыдала мать-земля.

Своими видел я глазами,

Как солнце скорбное, омытое слезами,

Сквозь тучу вышло на поля,

В последний раз детей поцеловало,

В последний раз…

Шумел осенний лес. Казалось, что сейчас

Он обезумел. Гневно бушевала

Его листва. Сгущалась мгла вокруг.

Я слышал: мощный дуб свалился вдруг,

Он падал, издавая вздох тяжёлый.

Детей внезапно охватил испуг, -

Прижались к матерям, цепляясь за подолы.

И выстрела раздался резкий звук,

Прервав проклятье,

Что вырвалось у женщины одной.

Ребёнок, мальчуган больной,

Головку спрятал в складках платья

Ещё не старой женщины. Она

Смотрела, ужаса полна.

Как не лишиться ей рассудка!

Всё понял, понял всё малютка.

- Спрячь, мамочка, меня! Не надо умирать! -

Он плачет и, как лист, сдержать не может дрожи.

Дитя, что ей всего дороже,

Нагнувшись, подняла двумя руками мать,

Прижала к сердцу, против дула прямо…

- Я, мама, жить хочу. Не надо, мама!

Пусти меня, пусти! Чего ты ждёшь?

И хочет вырваться из рук ребенок,

И страшен плач, и голос тонок,

И в сердце он вонзается, как нож.

- Не бойся, мальчик мой. Сейчас вздохнешь ты вольно.

Закрой глаза, но голову не прячь,

Чтобы тебя живым не закопал палач.

Терпи, сынок, терпи. Сейчас не будет больно.

И он закрыл глаза. И заалела кровь,

По шее лентой красной извиваясь.

Две жизни наземь падают, сливаясь,

Две жизни и одна любовь!

Гром грянул. Ветер свистнул в тучах.

Заплакала земля в тоске глухой,

О, сколько слёз, горячих и горючих!

Земля моя, скажи мне, что с тобой?

Ты часто горе видела людское,

Ты миллионы лет цвела для нас,

Но испытала ль ты хотя бы раз

Такой позор и варварство такое?

Страна моя, враги тебе грозят,

Но выше подними великой правды знамя,

Омой его земли кровавыми слезами,

И пусть его лучи пронзят,

Пусть уничтожат беспощадно

Тех варваров, тех дикарей,

Что кровь детей глотают жадно,

Кровь наших матерей.

                 Чулочки

Их расстреляли на рассвете,

Когда вокруг белела мгла.

Там были женщины и дети

И эта девочка была.

Сперва велели всем раздеться,

Потом ко рву всем стать спиной,

Но вдруг раздался голос детский.

Наивный, тихий и живой:

«Чулочки тоже снять мне, дядя?» -

Не упрекая, не грозя

Смотрели, словно в душу глядя

Трехлетней девочки глаза.

«Чулочки тоже!»

Но смятением на миг эсэсовец объят.

Рука сама собой в мгновенье

Вдруг опускает автомат.

Он словно скован взглядом синим,

Проснулась в ужасе душа.

Нет! Он застрелить ее не может,

Но дал он очередь спеша.

Упала девочка в чулочках.

Снять не успела, не смогла.

Солдат, солдат! Что если б дочка

Твоя вот так же здесь легла?

И это маленькое сердце

Пробито пулею твоей!

Ты – Человек, не просто немец!

Но ты ведь зверь среди людей!

… Шагал эсэсовец угрюмо

К заре, не поднимая глаз.

Впервые может эта дума

В мозгу отравленном зажглась.

И всюду взгляд светился синий,

И всюду слышалось опять

И не забудется поныне:

«Чулочки, дядя, тоже снять?»