Лірика душі Павла Тичини

   27 січня 2016 р. виповнюється 125 років від дня народження відомого українського поета,  перекладача та громадського діяча Павла Григоровича Тичини. Його називали «князем української поезії», бардом Української Народної Республіки. Сучасники порівнювали його з еоловою арфою та зі скрипкою Страдіварі. Зокрема, академік С.О. Єфремов відгукувався про нього так: «Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа».

    Поет змусив звучати українське слово по-новому, відкривши в ньому неповторні чари і магію звуку. Його поезія наповнена музикою, любов’ю до  країни, до всього живого на землі.

Україно моя, моя люба Вкраїно,

Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —

Чи про те розкажу, як тебе я люблю,

А чи піснею горе твоє я присплю,

Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —-

Чим тебе заспокою я — бідна людина,-

Скажи, моя люба Вкраїно,

Вкраїно моя!

  Павло Григорович був дивовижним митцем, бо прекрасно малював, мав абсолютний слух, з дитинства співав у церковному хорі, чудово грав на кількох музичних інструментах, знав 15 іноземних мов. Його твори двічі висували на здобуття Нобелівської премії, до того ж не вітчизняні, а зарубіжні поціновувачі художнього слова. Але він відмовився брати участь у конкурсі.

   У різні роки  Павло Тичина був наркомом освіти, депутатом Верховної Ради СРСР і Головою Верховної Ради УРСР, удостоювався високих державних нагород і премій. Він був одним із тих, кого минула доля багатьох представників української еліти 20-х років - епохи «розстріляного Відродження».

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

а сила знову розцвіла.

 Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу….

  Перші вірші Павло написав у 1906 р. Великий вплив на нього мали зустрічі з Михайлом Коцюбинським. У 1912 р.  вперше надрукований вірш  «Ви знаєте, як липа шелестить», а у 1918 р. вже вийшла його перша збірка «Сонячні кларнети». Книга відразу ж поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями українського відродження та піднесла його на вершину Парнасу.

  У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем.

   Пропонуємо насолодитися чарівними віршами поета.

Я сказав тобі лиш слово —

Вколо ж шум який піднявся:

В небі сонце задзвеніло,

Гай далекий засміявся.

Подививсь я в твої очі.

Стиснув руку в любій муці.

Білі гуси ген за ставом

Розлетілися по луці…

Заглянув я в твою душу.

До серденька притулився.

Бачу — вишні розцвітають.

Чую — тихий спів полився.

Ах, це десь весна танцює,

Розтопивши білу кригу! —

Переповнений любов’ю,

Я одкрив кохання книгу.

                  ***

Молодий я, молодий,

Повний сили та одваги.

Гей, життя, виходь на бій,-

Пожартуєм для розваги!

Гей життя, ставай, тремти!

Дай я з тебе посміюся.

Хто сміліший: я чи ти —

Подивлюся, подивлюся.

Горе?.. біль? — як жарт мине.

Скільки сили молодої!

Чи ж моя рука здригне,

Що йде битись без озброї?

Ой скажіть мені, скажіть,

Любі мої сестри, браття:

Що в житті вас так гнітить?

Чом нема у вас завзяття?

Там, де всесвіт я стягну,

Де від болю шаленію,-

Там ніяк вас не збагну,

Вас ніяк не розумію.

Молодий я, молодий,

Повний сили та одваги.

Гей, життя, виходь на бій,-

Пожартуєм для розваги!

                  ***

Читаю душі ваші, наче книги, я

І сам цвіту — ридаю, як роса…

Ах, на землі одна, одна релігія —

Страждань краса.

Ви ніжно-стомлені,— троянди зломлені:

Ой, не цвісти вам знову, не цвісти.

Кричать ножі, серцями в серце встромлені:

Зглянись хоч Ти!

Ріка біжить, хлюпоче, грається.

На ній линяють весни, мов убір…

Ви плачете. Вам серце розривається:

Людина — звір.

О, не тривожтесь так, мої улюблені:

Людина — звір, в вас чия ж любов?

Ви всі — до храмів храму стежки згублені.