пятница, ноября 27, 2015

Костянтин Симонов - письменник вогненних років

  28 листопада 2015 р. виконується 100 років від дня народження відомого поета, прозаїка, драматурга і журналіста Костянтина (Кирила) Михайловича Симонова. Він був людиною своєї епохи - часу, в якому жив і про який розповідав. Його лірична поезія, проза та драматургія зайняли особливе місце в літературі ХХ століття.

  Головною темою творчості Симонова була війна. І це не випадково - з перших днів Великої Вітчизняної війни Костянтин Михайлович перебував у діючій армії: був власним кореспондентом газет «Червона Зірка», «Правда», «Комсомольська правда», «Бойовий прапор» та ін. Як військовий кореспондент побував на всіх фронтах: був у Румунії, Болгарії, Югославії, Польщі, Німеччині. Був свідком останніх боїв за Берлін і першим розповів «незручну» правду про найстрашніші дні війни. Його репортажів з фронту чекали в тилу, вірші читали на передовій між боями, записували і переписували у друзів.
  «Жди меня, и я вернусь,  Только очень жди…», - ці рядки стали найзнаменитішими й у жінок в тилу, й у чоловіків на всіх фронтах  війни. Солдати і офіцери заучували їх напам'ять і посилали в листах дружинам і нареченим. В історії військової поезії важко знайти інший вірш, що би так відгукнувся у серцях мільйонів людей.
  Серед прозових творів Симонова особливе місце займає трилогія «Живі і мертві» - одна з найкращих книг про війну. Їі можна назвати епічним художнім дослідженням шляху нашого народу до Перемоги.
  Поети і письменники відрізняються від нас тим, що живі і після своєї смерті, живі, поки ми читаємо їхні вірші і прозу. Давайте згадаємо чудові вірші Костянтина Симонова.

Жди меня, и я вернусь.
Только очень жди,
Жди, когда наводят грусть
Желтые дожди,
Жди, когда снега метут,
Жди, когда жара,
Жди, когда других не ждут,
Позабыв вчера.
Жди, когда из дальних мест
Писем не придет,
Жди, когда уж надоест
Всем, кто вместе ждет.

Жди меня, и я вернусь,
Не желай добра
Всем, кто знает наизусть,
Что забыть пора.
Пусть поверят сын и мать
В то, что нет меня,
Пусть друзья устанут ждать,
Сядут у огня,
Выпьют горькое вино
На помин души...
Жди. И с ними заодно
Выпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь,
Всем смертям назло.
Кто не ждал меня, тот пусть
Скажет: - Повезло.
Не понять, не ждавшим им,
Как среди огня
Ожиданием своим
Ты спасла меня.
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой,-
Просто ты умела ждать,
Как никто другой.

* * *
Неправда, друг не умирает,
Лишь рядом быть перестает.
Он кров с тобой не разделяет,
Из фляги из твоей не пьет.

В землянке, занесен метелью,
Застольной не поет с тобой
И рядом, под одной шинелью,
Не спит у печки жестяной.

Но все, что между вами было,
Все, что за вами следом шло,
С его останками в могилу
Улечься вместе не смогло.

Упрямство, гнев его, терпенье —
Ты все себе в наследство взял,
Двойного слуха ты и зренья
Пожизненным владельцем стал.

Любовь мы завещаем женам,
Воспоминанья — сыновьям,
Но по земле, войной сожженной,
Идти завещано друзьям.

Никто еще не знает средства
От неожиданных смертей.
Все тяжелее груз наследства,
Все уже круг твоих друзей.

Взвали тот груз себе на плечи,
Не оставляя ничего,
Огню, штыку, врагу навстречу
Неси его, неси его!

Когда же ты нести не сможешь,
То знай, что, голову сложив,
Его всего лишь переложишь
На плечи тех, кто будет жив.

И кто-то, кто тебя не видел,
Из третьих рук твой груз возьмет,
За мертвых мстя и ненавидя,
Его к победе донесет.

* * *
Мы не увидимся с тобой,
А женщина еще не знала;
Бродя по городу со мной,
Тебя живого вспоминала.

Но чем ей горе облегчить,
Когда солдатскою судьбою
Я сам назавтра, может быть,
Сравняюсь где-нибудь с тобою?

И будет женщине другой —
Все повторяется сначала —
Вернувшийся товарищ мой,
Как я, весь вечер лгать устало.

Печальна участь нас, друзей,
Мы все поймем и не осудим
И все-таки о мертвом ей
Напоминать некстати будем..

Ее спасем не мы, а тот,
Кто руки на плечи положит,
Не зная мертвого, придет
И позабыть его поможет.

* * *
Мне хочется назвать тебя женой
За то, что так другие не назвали,
Что в старый дом мой, сломанный войной,
Ты снова гостьей явишься едва ли.

За то, что я желал тебе и зла,
За то, что редко ты меня жалела,
За то, что, просьб не ждя моих, пришла
Ко мне в ту ночь, когда сама хотела.

Мне хочется назвать тебя женой
Не для того, чтоб всем сказать об этом,
Не потому, что ты давно со мной,
По всем досужим сплетням и приметам.

Твоей я не тщеславлюсь красотой,
Ни громким именем, что ты носила,
С меня довольно нежной, тайной, той,
Что в дом ко мне неслышно приходила.

Сравнятся в славе смертью имена,
И красота, как станция, минует,
И, постарев, владелица одна
Себя к своим портретам приревнует.

Мне хочется назвать тебя женой
За то, что бесконечны дни разлуки,
Что слишком многим, кто сейчас со мной,
Должны глаза закрыть чужие руки.

За то, что ты правдивою была,
Любить мне не давала обещанья
И в первый раз, что любишь,— солгала
В последний час солдатского прощанья.

Кем стала ты? Моей или чужой?
Отсюда сердцем мне не дотянуться...
Прости, что я зову тебя женой

По праву тех, кто может не вернуться.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...

Комментариев нет:

Отправить комментарий