«Бо тільки
Слово береже в основі безсмертя української душі», - ці слова належать визначному
українському поету, перекладачу, державному та
громадському діячу Борису Іллічу Олійнику, якому 22 жовтня цього року виповнюється 80 років. Його ім’я
відоме всім шанувальникам справжньої сучасної поезії.
Мало хто з українських
поетів ХХ століття має стільки титулів та нагород, як Борис Олійник. Мало кого
за життя так славили і так хльостко били, критикували за політичні переконання,
зраджували, як його. Він
увійшов до
літератури
на межі 50-60 років минулого століття, у період
активного оновлення виражальних форм, що не могло не позначитись на його
творчості.
Борис Ілліч — автор близько 50 книг поезії, численних
публікацій, есе, статей, що друкувалися в Україні й усіх республіках колишнього
СРСР, перекладались на російську, чеську, словацьку, польську, сербську, румунську,
італійську та інші мови. У своїх творах поет проповідує високі загальнолюдські
ідеали. Він глибоко переконаний, що кожен має жити напруженим життям, бути
щедрим і щирим, розуміти красу, неповторність світу, кожної миті існування на
землі, бо це відповідає природі нашого єства — жити високими помислами. Через призму розуміння потреб
найдорожчих людей поет відчуває, чого хоче народ, і робить усе для того, щоб не
соромно було дивитися всім у вічі. Він стверджує:
«Уже б таки дотямити
пора,
Що тільки той стає обранцем Долі,
Хто сам її, як воїн, обира».
Пропонуємо згадати декілька віршів улюбленого поета.
Я тут родився
восени:
Морозом
бралася стерня -
І падолист у
теплі сни
Мене вгорнув, немов
зерня.
А навесні пішов
у ріст,
Прийнявши
мамину купіль,
І перший крок
у дивен світ
На полі отчому
ступив.
І з того
дня вже сто
земель
Переходив,
переверстав,
Та щовесни, як
журавель,
У рідні креси
повертав.
І,
надивившись різних див,
-
Клянуся на мечі
пера -
Дивнішого не сподобив
Від України до Дніпра.
Тут мій поріг.
І перший гріх.
І всеочищення вогонь.
Тут стиглу зірку,
як горіх,
Вона взяла з
моїх долонь.
Тут джерела мої
святі.
І навіть ворон,
що оглух
На ветхім дідовім
хресті,
Мене віта, як
добрий дух.
Тут кожна віть
мені жива.
Тут всі -
свої. І всі
- мої.
І мати квіти
полива...
Хоч вже давно
нема її.
Тут долю кожного
війна
Переорала до глибин.
І кожна зірка
жерстяна
Мені сіяє, мов
рубін.
...Я тут родивсь.
І просто жив.
І горе знав.
І щастя пив.
І в сизу
паморозь ожин
За перший полудень
ступив.
І так же
просто, слід у
слід,
За предком звіривши
ходу,
Як мій безсмертний,
чесний рід, -
Свої
натруджені складу.
Скажу лиш: де
б ти не
ходив,
Та - хай
засвідчує перо! -
Що не знайти
дивніше з див,
Як Україна і
Дніпро...
***
В залізний вік,
пристріляний до пня,
Коли частіше від
святого «мати»
Гриміло над колискою:
«війна», -
Судилося нам безмір
пізнавати.
Були нам недосяжні
букварі,
Як довоєнні видива
казкові,
Тому ми звикли
вірити
на слово
Учителям
воєнної пори.
Писав
директор лівою.
Перо
Злітало
тяжко, як підбита
птиця.
Ми ще не
знали, що його
правиця
Спочила між полеглих
за Дніпро.
Снарядний
ящик правив замість
парт.
Рівнявсь
папір у вартості
кресалу.
Тому ми все
у пам'ять записали,
Тривкішу від сучасних
перфокарт.
Схиляю перед вами
прапори,
До ваших милиць
припадаю низько,
Учителі
воєнної пори,
В шинелях
геніальні Сухомлинські!
Що за високим
покликом душі
Учили зерня віднайти
в полові
І до останку
на своєму слові
Стояти,
як солдат
на рубежі.
Ми ще у
ті осиротілі дні
Закарбували
правило залізне:
З усіх -
два слова:
«Мати» і «Вітчизна» -
Існують
звіку
тільки
в однині.
***
Я тим уже
боржник,
що українець зроду:
Бо доля, певне,
в гуморі була,
Коли у посаг
нам давала землю,
й воду,
І голубого неба
в два крила.
Мій ситий чорнозем
плодючий, наче жінка.
Історія
глибока, аж отерп.
Це, мабуть, тільки
в нас
на золоті
обжинки
Завжди напохваті
зі сміху литий
серп.
Зайди в моє
село - куди
твому едему:
Ставок.
Хрущі. Гаїв зеленограй.
А молодик такий,
хоч зараз в
діадему
Даруй своїй Чурай.
Багата моя Січ
була не п'яним
скопом -
Могутніми
синами! І коли
Панічно
борсалась перед врагом
Європа,
Я вислав їх
на смерть,
щоб ми і ви
жили.
Міцнюща моя кров!
Жаркіша від огнива.
І, певно, не
дарма татарський людолов
Вогонь моїх дівчат
висмоктував хапливо,
Щоб освіжить свою
уже осінню кров.
Женуть
потужний сік мої
гучні городи
В округлість кавунів,
картоплі й цибулин.
Заходь і вибирай,
як в тебе
недороди.
У двері входь.
У вікна
вже були.
Я всесвіту боржник:
не кожному вточило
Такого, як мені,
пісенного вина.
То пригощаю: пий
і прилучай до
сили,
Хмелій і веселій
- доволі вам
і нам.
Не кожному така
судилась
вечорова
Тужава туга -
небо досягти.
То я подарував
у всесвіт Корольова
-
Нехай і вам
щастить безмежжя осягти.
Ні, я не
обраний на ролю
месіанську.
Усе, що мав,
і все,
що на віку
Дісталося
мені від долі-посіванки,
Несу його на
спільну толоку.
Це щастя -
мати у вселенськім
домі
Свої борги і
місце у строю...
Я всесвіту боржник!
Але комусь
одному -
Не був. Не
є. Й не буду.
І на тім
стою!
***
Страшно
зустріти смерть.
Страшно - не
будьмо лукаві,
В славі там
чи в неславі
-
Страшно
зустріти смерть.
Страшно
безсило-малим
Чути себе перед
смертю.
Але страшніше,
коли
Ні за що
вмерти.
Комментариев нет:
Отправить комментарий